Доволі дивно чути про лосось і високодуховну природу самопожертви, однак саме приклад цієї рибини вразив мене своєю відверто відкритою природою любові у світі навколо нас.
Коли приходить час нересту у тихоокеанського лосося, риба прямує до берега і на мілинах відкладає ікринки, а потім стається неймовірне: усі риби перестають їсти і з часом помирають від голоду там же де будуть народжені їхні майбутні діти. І не від того, що не вистачає корму, а добровільно - вони просто перестають їсти.
Вчені довго билися над цим феноменом, адже він доволі рідкісний у природі, принаймні так здавалося. І з часом таємницю було розгадано, відповідь була приголомшливою - Тіла померлих риб стають ідеальним добривом для морського дна, і з часом там розквітає флора та мікроскопічна фауна, яка є кормом для мальків лосося, що як раз народжуються з ікринок. Це дозволяє їм вижити і швидко вирости і почати свій шлях у житті, який закінчиться, у більшості, такою самою самопожертвою, що робили їхні батьки.
У нас, людей, прийнято вважати, що у більшості своїй батьки здатні заради дитини на все, у тому числі і на самопожертву. Це майже аксіома у нашій світовій культурі і у більшості випадків думаю правда.
Але от цікаво, якби усім людям при народженні дітей доводилось би для продовження роду приймати смерть. Чи наша цивілізація би тоді зосталася? Чи народжували б ми дітей, у якому віці і скільки б з нас відмовилось? Очевидно, що це питання без відповіді і скоріш за все людство б не вимерло одразу за одне покоління, але думаю, що зменшилося би на кілька порядків.
Ця цивілізація б відрізнялась від нас на стільки сильно, що була би для нас, як прибульці ніж люди. І чи досягне таких духовних висот людство за нинішньої цивілізації.
