Дослідження економічного розвитку було моїм хобі ще з 18 років. Україна в ті часи переживала кінець бурхливих 90х років, тепер вже минулого сторіччя і її майбутнє було дуже незрозумілим. Стрімкий розвиток та успіх прибалтійських країн, розвал та занепад на сході від нашої країни і шалені війни на Кавказі виділяли Україну в якесь середнє становище невизначеного майбутнього. Слава Богу країна не зіткнулася з війною, хоча кулі свистіли і на Схід від нас і на Захід, в нас під боком у Придністров'ї - Молдові. Ми мали третю в світі військову потугу. Дуже гарну інфраструктуру порівняно з іншими республіками колишнього Союзу, величезні запаси ресурсів. Країна має навіть свої нафту та газ. І що найбільш цінне - країна мала що найменше три галузі економіки повністю замкнутого циклу в межах країни, тобто не залежала від інших республік ні в постачанні сировини ні у виробництві. Країна мала чудовий трудовий потенціал і здавалося, що все це має запрацювати. Мабуть було вірним твердження, що тоді часто лунало, що Україна має одні з найкращих стартових шансів після розвалу Союзу.
Але перша половина 90х вже минула і було очевидним, що економічного дива не сталося. Скоріше навпаки - економіка була у серйозному штопорі. І треба сказати, що приземлення було дуже жорстким. Мало хто знає факт, що після другої світової війни економіка Німеччини була зруйнована на 40%, а економіка України за перше десятиліття своєї незалежності була зруйнована на 60%. Якщо вдуматись у ці цифри - волосся дибки стає. У Німеччині у 1945 році дещо сталося - там їздили танки по Берліну, країна лежала в руїнах. Що ж сталося в нас, що руїна була ще більшою.
Я тоді багато думав про це, мені було дуже цікаво, чому одні країни, часто маючи дуже слабкі стартові позиції піднімаються на верхівку, а інші ні. Улюбленими книгами в мене тоді були біографії творців великих корпорацій від Акіо Моріти до Лі Якокки. Незважаючи на велику кількість літератури щодо економічного розвитку, жодної книги чи статті, що давала б відповідь на питання чому одні стають успішними, а інші ні - не було. Можна було просто дослідити економічний розвиток якоїсь країни і зрозуміти поверхові причини її успіху, які в більшості випадків висвітлювались, як вірна економічна політика того чи іншого уряду. Але ніякого універсального закону не простежувалось - одні країни використовуючи якийсь підхід ставали успішними, а інші ні.
Найбільшу цікавість для мене тоді представляли так звані Азійські тигри - чотири країни, що розвинулися економічно дуже швидко: Південна Корея, Гонконг, Тайвань та Сингапур. Південна Корея представлялася мені найцікавішою - це була країна з дуже схожою історією на Українську - вона весь час була затиснута між Японією і Китаєм і доволі часто її долю намагалися вирішити ці сусіди. В країні також мешкає біля 50 млн. чоловік і головне вони розвинулися найшвидше в світі. Так зване економічне диво сталося по суті за чверть століття. І якщо збагнути його темпи, що по завершені Корейської війни у 1953 році ВВП на душу населення складав 80 доларів на рік - то можна уявити собі розмах бідності. 80 доларів не в місяць, а на рік - тобто 6,67 долари на місяць! Ви можете собі уявити, що країна яка сьогодні випускає Самсунг та Хюндаї півстоліття тому мала доходу менше 7 доларів на чоловіка на місяць. Звичайно мені було дуже цікаво, чому країна так вибухово розвинулася. І звичайно я мріяв відвідати її, щоб дослідити це питання особисто.
Мені пощастило і 2004 року я потрапив до Південної Кореї і поглянувши на їхні успіхи спробував розібратись на чому базується їхній шалений розвиток. Я дослідив їхню економічну історію - те як вони самі пояснювали цей успіх, побував у КоЕксі, навіть зустрівся з чиновниками - все виглядало ніби зрозумілим - правильні рішення керівництва країни, гарний менеджмент у корпораціях, свобода малого бізнесу і працьовитість нації - зробили свою справу. Але цілісна картина не складалася - багато азійських країн намагалися і намагаються зараз робити те саме, але це не дає результату. Крім того в Кореї 60х років була шалена корупція, навіть більша ніж в нас зараз, люди також не в захваті від сплати податків. В них не було супер інфраструктури яка б могла пояснити таку продуктивність. Тобто це цілком схожі на нас люди, але які досягли дуже відмінних від нас результатів - маючи значно менші ресурси.
Коли я це зрозумів, я пірнув глибше - оскільки розвиток стався по суті в рамках одного покоління, то було дуже легко знайти людей які бачили все від початку до сьогодні на власні очі, брали участь в цьому і власне все це могли б пояснити.
Я провів багато вечорів в розмовах з одним чоловіком, який як раз був менеджером вищої середньої ланки і віком біля 50 років - що ідеально підходив під портрет людини, яку я шукав.
Він розповів мені багато того, чого неможливо було знайти в офіційній історії економічного дива - бо вона ніколи не чіпає самого низу суті - чому люди щось роблять. Бо жодна влада не може своїми руками зробити будь-що, це роблять мільйони робочих рук, або не роблять. І тут як раз я намагався дізнатись чому в Кореї люди це робили і роблять.
На третій день мені вдалося докопатися до суті питання, як мені здалося, я назвав це "Історія рисоварок". Передісторія така, що коли ви в Кореї - ви бачите, що там все корейське - від їжі до, зрозуміло техніки, всі їздять на корейських машинах, говорять по корейських телефонах. Я тільки двічі зустрів іноземні крамниці - Величезний, надсучасний із лазерними вітринами магазин Нокіа, що тоді була виробником мобілок №1 у світі - він був повністю пустим, лише п'ять продавців і жодного клієнта і це в найкращому місці в діловому центрі Сеула, я думаю коштував він мільйони доларів фінській компанії. А внизу у переході до метро стояли дві крамниці - точніше навіть дешеві кіоски з мобілками Самсунг та ЄлДжі - і біля них був натовп, що розкуповував мобілки. І також побачив у самому КоЕксі - найдорожчому виставковому центрі - експозицію машин Кадилак - теж там був один продавець і жодного клієнта, я був єдиний хто підійшов і поцікавився американськими автівками. І от в розмові ми торкнулися цієї теми - я спитав його, чому на його думку це так. Неможливо це пояснити лише податками, цінами чи супер патріотизмом - хоч якась частка людей має купувати інше, бо хотітиме виділитись.
І тоді він розповів мені, що на початку 80х років в них всі користувались електричними рисоварками японського виробництва, корейських просто не було тоді. Потім з'явились корейські, але вони були гіршої якості і їх почали купувати, але не багато. Через рік якість корейських наблизилась до японських - і всі повністю перейшли на корейські вироби, японські просто зникли.
Тоді я збагнув одну річ - це цілком нормальні люди - якщо щось по якості іноземне краще за місцеве - вони купують іноземне, але як тільки якість наближається до потрібного рівня (нехай навіть трохи гірше, але вже поряд), всі повністю починають купувати лише своє рідне.
Тобто спрацьовує якийсь механізм в двох місцях - Корейські виробники за будь-яку ціну намагаються досягти світового рівня якості, як тільки вони до цього наближаються - споживачі їх повністю підтримують, патріотизм неймовірно сильний з обох боків.
Мені стало цікаво, чи перейняла цей дух нова генерація людей - молоде покоління, що вже виросло за часів економічного процвітання. І був дуже здивований, що так - дивовижний факт дізнався від своїх друзів, що під час кризи 1998 року, коли Корея потрапила в дуже серйозну халепу, бо їх економіка сильно залежить від експорту - то студенти всіх університетів і всі разом - здавали кров - безкоштовно. Яку потім переробляли на плазму, дуже дорогий медичний препарат, і держава продавала її на зовнішніх ринках, а гроші від продажу спрямовувались на погашення державного боргу перед МВФ. Це було неймовірно навіть чути.
Чи можна собі уявити таку картину в нас? Так, ми такі самі люди, але чомусь в нас таке сприйняли б як жарт.
Тож тієї поїздки я не збагнув всього, але зрозумів, що дуже багато залежить від культури і при цьому культури на рівні людей і на рівні менеджменту компаній. Насправді не так вже й багато залежить від керівництва країни. По суті навпаки воно залежить від перших двох складових.
Десь через 8 років я зустрів одне цікаве дослідження - де як раз вчені розглянули вплив різних культур на розвиток країн, при чому дослідження мало всесвітній масштаб. І дуже добре підкреслило, що культура дійсно є ключовим фактором у розвитку країни, і у тому, що вона собою являтиме - бо й успіх може бути різним. Розглядалися і релігійний вплив і традиції і вплив інших культур, коли країни опинялись в складі великих імперій, або були тривалий час окуповані іншими країнами. Це дослідження повністю підтверджувало мої висновки зроблені за 8 років до того.
І як раз нещодавно, біля тижня тому, до нас приїхав іноземний партнер по одному з наших проектів на роботі. І почали розглядати схемі бізнес моделей. Один з партнерів намалював бізнес модель поточної компанії в його галузі. Де з обороту 5% є чистим доходом з якого власне робляться накладні витрати. І найбільше яскравою була фраза про те що, зарплати людей там становлять взагалі найменшу частину. Мені тоді подумалось - оце так і є, в епоху війни за таланти ми сидимо і говоримо, що рядові працівники одна з найменш важливих складових бізнес моделі. І це ще найкращі наші кадри - які керують багатомільйонними бізнесами, об'їхали півсвіту, все вже бачили і здавалося мали б дуже добре розуміти, що справді дає ефект. Скоріше навіть розуміють, але не вірять, що в нас це спрацює.
Тоді згадалися слова, як раз з епохи кінця 90х років, коли на моїй першій роботі в банку, одна з мудрих колег говорила - Я дуже боюся, що Україна піде "мексиканським шляхом" розвитку, я тоді її питав, що це означає, але достеменно не розумів відповідей. І от зараз зрозумів - що це таки сталося - це означає розшарування суспільства. В нас виріс клас над багатих людей, дуже маленький середній клас і 80% людей - що живуть на рівні бідності. Як раз у Мексиці живе найбагатша людина на нашій планеті, але чи багато людей хотіли б переїхати жити туди?
Людям значно миліші країни там де добре живуть 80% людей і визначається це культурою.
